Про засновника музею

Про засновника музею

Із книги Вікторії Лисенко
«Шлях до Victoria Museum»

Людина, яка прочитає цю книгу, неодмінно побачить, який колосальний труд – емоційний, фізичний, духовний – передував появі Victoria Museum. Часом у мене навіть виникає відчуття, ніби я прожила не одне, а кілька життів, з яких складається довга подорож, повна випробувань, знахідок і, на жаль, втрат. Напевно, саме цей багатогранний досвід дозволив мені якнайкраще проявити себе в головній справі мого життя – музеї моди і стилю, зробити його сучасним, живим, змістовним, красивим. Тому що все, чим я займалася раніше, виявилося потрібним для створення і роботи Victoria Museum. Без цього різнопланового досвіду, який я розцінюю як своєрідні тренування, репетиції, залікові змагання і показові виступи, не було б і мого улюбленого музею.

Це те, до чого я йшла все життя, справа, в яку я вкладаю багато енергії, багато себе. Дуже хочу, щоб мої діти, а може, й онуки, продовжили розпочате мною, і більш ніж впевнена, що так і буде. Цей проект дозволив мені проявити саму себе, свою суть, адже я завжди мріяла, щоб мене оточували красиві речі, а коли читала книги про аристократів, хотіла зрозуміти, як це – з дитинства жити серед краси, примножувати її й передавати наступному поколінню? За кордоном мене найбільше вражало трепетне ставлення до сімейних реліквій, вміння бачити прекрасне й бажання його зберегти – будь то старовинний парк, замок або бабусина брошка.

У мене не було фамільних коштовностей, не було успадкованого особняка, але було щось інше… Так вже вийшло, що я дев’ять разів переїжджала, і всі квартири й будинки, які я залишала, люди купували з ремонтом, із підібраними мною люстрами, меблями, гардинами, тобто заселялися й жили в організованому мною просторі, нічого там не переробляючи. У цих інтер’єрах була частинка моєї душі, але інші відчували себе там абсолютно комфортно. І це теж дало мені певний досвід, розуміння того, що я належу до людей, здатним створювати «з нуля». Багато хто може генерувати ідею, розвинути її, але будувати на порожньому місці – зовсім інша справа. А я – саме з категорії «стартерів», націлених на творення, на бачення великих смислів.

Я переконана, що тільки сміливі й відважні люди досягають великих результатів, і тому завжди кажу: «Не спробуєш – не пізнаєш». Нехай навіть результат буде не таким, на який ви розраховували, але пробувати неодмінно потрібно. Сама я завжди керуюся цим принципом, і він працює!

Але є у мене ще один принцип, який дуже веселить моїх дітей: «Краще бути зношеним, ніж заіржавілим». Ще в молодості я сказала собі, що буду жити «на повну». Немає ніякого сенсу жаліти себе – нічого не зекономиш. Адже що на дивані лежати, що проекти запускати – все одно й переживання будуть, й побоювання, а до вечора так і так енергія закінчиться і спати захочеться. Але в першому випадку мова йде про творчу, перетворюючу енергію, яка робить вас сильніше, а в другому – про енергію деструктивну, яка руйнує і саму людину, і її близьке оточення…

Знаєте, коли Ілона Маска запитали про невдачі, які переслідують його останнім часом, він відповів: «Я можу витримати багато болю». Його слова несподівано допомогли мені зрозуміти, що я теж можу витримати багато болю, але дивлюся на це вже по-іншому: для нього це біль, для мене – ресурс адаптації. І про це я теж пишу в своїй книзі в надії допомогти людям стати більш рішучими і витривалими. Ідіть вперед, пробуйте, дерзайте, не бійтеся помилитися, адже помилки – це теж досвід, який робить нас розумнішими і мудрішими.

Мій трудовий стаж – майже 34 роки, якщо не враховувати перший підприємницький досвід, отриманий мною у віці п’яти років під керівництвом бабусі. А найголовніше, що цей шлях не тільки довгий, але й широкий: від шкільної вчительки до агента мережевого маркетингу, від бізнесвумен до коуч-тренера, від власниці видавництва до господині музею. Саме багатогранний різноплановий досвід дозволив мені, як по сходинках, йти до наймасштабнішого і найпрестижнішого проекту моєму житті – Victoria Museum. І саме він, музей, став відповіддю на питання, яке мені часто ставили, коли я працювала коуч-тренером: «Чому ж ти сама не створила щось грандіозне, відоме всьому світові, якщо знаєш, як це зробити?». Але в ту пору мені якраз і не потрібний був суперпроект, який прив’яже мене до чогось одного, адже я завжди допускала думку, що це тільки етап на шляху до якоїсь високої, поки невідомої мені цілі.

Мені завжди був цікавий сам процес реалізації ідеї, я отримувала задоволення від того, що можу створити бачення бізнесу, запустити будь-яку справу, досягти якоїсь вершини… і взятися за щось інше – захоплююче, незнайоме, а від того ще більш привабливе. Але у випадку з Victoria Museum все не так, тому що він і є моє головне творіння і моє послання світу, мій автопортрет, вписаний в полотно моєї долі.

Проте повторю ще раз: для того щоб він з’явився, я мала пройти той самий шлях довжиною в… ні, не в 34 роки – довжиною всього попереднього життя…